Село Бірки в літописних джерелах згадується в 1667 році як маєток Адама Красицького і його дружини Ізабелли Теодорович. У 1870 році цим селом володіли Анджей Свиридович та Ігнатій Парновський. У ті часи люди жили дуже бідно. Основним заняттям селян був обробіток землі і скотарство. «Розведення худоби в цих краях стоїть на першому місці,– пише далі Теодорович. – Худоба селянина годує, худоба йому податок сплачує, худоба дає йому гроші на задоволення потреб господарства». У ці села приїжджають купці із Варшави і купляють худобу тисячами голів. Селяни вели господарство так, як їхні батьки, діди, прадіди. Ніяких удосконалень у своєму господарстві селянин не робив. У нашому селі було розвинуто ткацтво і бондарство. Кожний селянин обов’язково був бондарем (працював у себе в колешні), а селянка – ткалею. Якщо дівчина не вміла ткати, то передбачали, вона й заміж не вийде. Ремеслами цими селяни займалися не для торгу, а для своїх домашніх потреб.
Але не хлібом єдиним живе людина. І бірківчани прагнули пізнати щось більше, новіше, цікавіше. Довгий час єдиним місцем, де люди могли почути щось нове, була церква Свято-Іоанна-Богуслова, побудована в 1769 році. Священник був єдиною грамотною в селі людиною. І тому саме при церкві можна було навчитись грамоті. Але тут в основному навчалися читати церковну літературу. З часом цього було недостатньо. Адже розвиток суспільства змушував знати більше. Держава починала дбати про те, щоб було більше грамотних людей. У 1869 році на західноукраїнських землях було проведено шкільну реформу, яка встановлювала обов’язкове початкове навчання дітей, віком від 6 до 14 років. Але хоч навчання й оголошувалося обов’язковим, проте через брак шкіл, тяжке матеріальне становище селян, більшість населення залишалось неписьменним.
З 1892 року у селі Бірки почала працювати церковно-приходська школа, де навчалася незначна кількість селянських дітей. Навчання було двохрічним. Дуже велика увага приділялася вивченню Закону Божого, різних молитов. Так як село Бірки перебувало під владою Польщі, то і навчання проводилось на польській мові. Дітям, які дома розмовляли по-українськи, польська мова була чужою і незрозумілою. Тому великого бажання вчитися в дітей не було. Дуже часто діти не могли йти в школу через нестатки, не було в що взутися, одягнутися
Початок XX століття приніс значні зміни в економіку і сільське господарство. До людей приходили відомості про те, як живуть люди в інших країнах. З села виїжджали сім’ї в Америку, Аргентину та інші країни на заробітки. Присилали листи з розповідями про життя в світі. Це спонукало людей до того, щоб вчитися грамоті, віддавати дітей до школи з надією, що хоч вони будуть жити краще. У селі появилися грамотні люди, які вже могли читати і писати. Польські папи мали журнали, газети, які привозили з Великої Глуші. З них можна було дізнатися багато цікавого: як господарювати, якими методами краще обробляти землю. Це ще більше сприяло тому, що батьки віддавали дітей до школи.
У 20-х роках XX століття у селі відкрилася початкова школа з початковою мовою навчання. Діти у школі вивчали такі предмети: польську мову, яка називалася Єнзик польський, арифметику, географію, співи, фізкультуру. До 1939 року у школі працювало два учителі: пані Заячковська Анастасія Григорівна, Нівяда Євгеній Євтихович. Школа була гарна, на чотири кімнати, розташована в центрі села. У школу кожної суботи приходив священик і вчив Закон Божий також по-польськи. З кожним роком польська влада все більше дбала за освіту. Бірківчанин Кошелюк Євстафій Павлович, який ходив до школи за Польщі, згадує, що навчання було безкоштовним, але дітей до школи ходило мало. Село було розкладене, багато людей жило по хуторах, біднота була велика. Польська влада навіть карала тих батьків, які не пускали дітей до школи.
Школа була побудована із круглих брусів, накрита соломою, а потім її дах покрили очеретяними снопами. У класі стояли дерев’яні парти. Вони були не фарбовані, але мали гарний вигляд. Отоплювалася школа твердим паливом. Учителі мали кімнату при школі, там і жили.
Відбулися зміни у школі села Бірки в 1939 році, коли більшовики прийшли до влади. Польську мову перестали вивчати, а на зміну прийшла російська мова. Але навчання все ж проводилось на українській мові.
З 1939 по 1940 р. школу очолював Червінський Фелікс Едмурдович, а в 1941 р.– Бущик Григорій Миколайович. У школі ще деякий час працювали ті самі польські вчителі, але вчити дітей вони були змушені на українській мові. Це їм було дуже важко. Російську мову викладав Червінський Фелікс Едмурдович. У школу вже не приходив священник і не читав Закон Божий.
Старші люди пригадують незвичайний випадок. У неділю вчителька повела дітей в церкву сповідатися. Через кілька днів її виклали в Любешів і більше цієї вчительки ніхто не бачив. Таким було ставлення Радянської влади до церкви.
Кількість дітей у школі значно збільшилася, тому що люди побачили, що з ними будуть поводитися суворіше і виконували вказівки нової влади. У Любешові були відкриті курси для вчителів. На цих курсах півроку вчився і бірківчанин Кошелюк Євстафій Павлович, який на той час закінчив у Бірках початкову школу, а у Великій Глуші – семирічну.
Під час Великої Вітчизняної війни школа в селі не працювала. Німці в село приїжджали рідко, але свою владу встановили. Під час війни бірківчан евакуювали з села. Багато людей жило по лісах, а більшість вивезли у Мільчище, хутір біля села Залізниця. Це сталося тому, що в селі мав проходити фронт. За цей час половина села згоріла повністю. Люди, повернувшись не мали де жити, тому багато сімей жило в землянках.
Відкрити школу в селі було дуже важко. Адже люди змушені були все відбудовувати. Велику роль у відкритті школи відіграв голова сільської ради Кошелюк Ісак Максимович. Будучи головою сільради, він не вмів читати і писати. Але відвідував недільну школу для дорослих і сяк-так опановував грамоту. В будні дорослим не було часу вчитися, а в неділю вчителі збирали людей по хатах і вчили їх грамоті. Дуже часто це навчання зводилося до того, щоб навчати людей писати своє прізвище та ім’я.
У 1944 році керівником школи був призначений бірківчанин Кошелюк Євстафій Павлович. Адже він мав освіту: закінчив сім класів і курси вчителів, а потім заочно вчився в педучилищі. Школу розмістили у хаті, де раніше жили євреї. Парти робили всім селом. Євстафій Павлович обходив усіх майстрів-будівельників, які і мали виготовити парти. Він і зараз дивується, що тоді його люди послухали. Навіть самі парти привозили підводами в школу. Євстафій Павлович був керівником школи з 1944 по 1948 рік, далі працював учителем у цій же школі. Першими післявоєнними вчителями були Бурленко Фаня Тимофіївна і Гавловська Галина Панасівна – згодом дружина Євстафія Павловича. Люди тягнулися до школи, хотіли, щоб їхні діти здобували освіту, тому чисельність дітей в школі зростала.
У 1947 році силами жителів села було добудовано приміщення школи. Люди своїми силами заготовляли ліс і добровільно, безкоштовно будували школу для своїх дітей та онуків. Не було де і за що купити цвяхів, то робили їх з дерева, вручну тесали колоди і школа була побудована.
У 1948 році в селі почала діяти школа-семирічка. Очолював її Ткаліченко Петро Кузьмович, талановитий педагог і прекрасна людина, що посіяла в серцях бірківчан інтерес до знань, прагнення іти до високої мети. Багато допоміг колгосп на чолі з Рябіїк Гнатом Філімоновичем. Його помічниками були Бардадий Любов Савівна та Надія Савівна. Їх направили сюди на роботу після закінчення Корсунь-Шевченківського педучилища. Любов Савівна згадує, як вони добиралися у Бірки кілька днів. Автобуси не ходили, і вони їхали поїздом з Камінь-Каширського до Любешова. Поїзд був подібний на велику кабіну з машини і тягнув за собою один вагон. У тому вагоні їхало багато молодих хлопців і дівчат, щоб навчити любешівців грамоти. Саме в Любешівський район направили всю їхню групу після педучилища. А другу групу направили в Маневицький район.
По дорозі поїзд кілька разів зупинявся, тому що кінчалися дрова. Всі хлопці дружно зіскакували і йшли в ліс, збирали дрова, приносили і топили, і лише після цього продовжували поїздку. Коли приїхали у Бірки, то були здивовані бідністю селян. Люди одягалися дуже бідно, хати були довгі і сірі.
Петро Кузьмович запровадив у школі каліграфію. Вчив він дітей німецької мови. У ці роки часто вночі ходили «бульбаші», погрожували йому. Ткаліченко хотів навіть виїхати з Бірок, але його попередили, що в такому випадку він змушений буде назавжди попрощатися із професією вчителя. І так він прожив у Бірках все життя. Люди його дуже поважали, йшли до нього за порадою, за підтримкою. Чоловіки здалеку перед ним знімали шапку і вклонялися, вітаючись.
У Бірках Петро Кузьмович одружився. Його дружиною стала Бардадий Любов Савівна, яка народила троє дітей: дві дівчини-близнючки Тамару і Ніну та сина Володимира. Тамара зараз працює лікарем, Ніна та Володимир пішли по стопах батьків.
У село присилають багато нових учителів із Східних областей України. Це Красногорілка Зіна Григорівна, яка викладала українську мову, Ружко Любов Митрофанівна – російську мову, Чобенко Іван Іванович – географію, Вакула Олександра Іванівна – математику, Панченко Віра Данилівна – біологію, Марченко Надія Миколаївна, Холоденко Олена Яківна, Котович Віра Яківна, Пирожок Галина Михайлівна, Веспер В’ячеслав Вікторович та Галина Іванівна. Важко працювалося вчителям у ці роки, адже в кожному класі були «переростки», було навіть так, що в одному класі вчилися учні, яким було по 9, 10 і навіть по12 років. Тому працювати з такими учнями було важко.
У 1960 році школа стала восьмирічною. У селі Бірки вчителів завжди поважали й шанували. Директор і завуч жили біля школи у колишній панській хаті, а для інших вчителів перебудували клуню, що була поблизу школи, на житлове приміщення. Спочатку вчителі теж були бідні, не дуже в них було в що одягнутися.
У селі вже був магазин. Він знаходився там, де зараз розташована пошта. Коли в магазин завозили якийсь одяг чи тканину, в першу чергу продавали вчителям, щоб хоч якось їх утримати в селі. Вчителі вже отримували заробітну плату, деякі з них жили в людей на квартирах, купували для себе продукти харчування в магазині, а часом і в людей.
Хоча для життя молодих вчителів і не було хороших умов, все ж жити їм було весело. Вони подружилися із сільською молоддю, часто ходили в клуб на танці, готували концерти, вистави, цілим колективом відзначали свята. З часом знаходили собі пару і багато з них назавжди залишилися жити в селі Бірки.
Багато дітей навчив грамоті Веспер В’ячеслав Вікторович, який вчив молодші класи, і його дружина Галина Іванівна – вчителька математики. Прислані сюди на роботу, вони тут поєднали свої долі і залишилися до глибокої старості. В’ячеслав Вікторович дуже любив дітей. Зими тоді були суворі і він навіть допомагав дівчаткам і хлопчикам закутатися, коли йшли додому. А діти ставали в чергу, щоб вчитель зав’язав сукняну хустку. А дома розповідали, що це вчитель нам допоміг зав’язати. В селі В’ячеслав Вікторович користувався великим авторитетом. Протягом багатьох років Галина Іванівна була завучем школи, хорошим фахівцем, вчителькою з великої букви.
Поганий вигляд мали у той час школярі. Борис Данилович Семенюк, згадуючи ті часи, розповідає, що в той час учні ходили до школи в полотняних штанах, які застібалися на «ворчик». Лляні штани люди виготовляли самі: пряли льон, потім ткали полотно, а тоді шили штани. Все це повинні були вміти і вміли бірківські жінки, які трудилися вечорами і ранками. Вдень же потрібно було працювати по господарству. На ноги учні взували постоли, які плели з лозової кори, або шкуратянки, виготовлені з телячої шкіри. Писали в школі на жовтому папері, який роздавали учителі. Спочатку чорнила не було, тому його робили із жолудів або з червоного буряка. Трохи пізніше з’явилося чорнило, яке учні робили дома і кожного дня носили його в полотняних торбах у школу. По дорозі до школи чорнило часто розливалося, забруднюючи книжки і зошити. У той час не було ніде пляшечки, щоб закривалась. Згодом чорнила стала закуповувати школа і воно там зберігалося в спеціальних чорнильницях, які ставилися посередині парти, щоб обом учням, що сиділи за партою, було зручно вмочати ручку з пером. За порядком у школі слідкували завгосп і техпрацівники. Довгий час завгоспом працював Василюк Іван Іванович. Техпрацівниками були: Романчук Ганна, Довгун Ганна Петрівна, Кошелюк Майя Дмитрівна та інші. Їм доводилося самим заготовляти дрова, отоплювати школу, прибирати. Щоб натопити в школі до 9 год., їм доводилося розпочинати роботу о 5 год. ранку. Зарплату вони одержували мізерну, але все-таки мали роботу.
У 1973 році вирішили побудувати ще одне приміщення школи. Написали листа до Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І. Брежнєва у Москву від матерів-героїнь, яких на той час у селі було 34. У листі просили допомогти і посприяти будівництву школи. Ця школа будувалася при директорові Михальчуку Григорію Федоровичу, який був родом з Деревка. Школу будували з блоків, вручну різали балки, коштів не було виділено. І лише після скарги до Ради Міністрів, кошти виділили. Щоб накрити школу, по бляху їздили аж у Запоріжжя. У новому приміщенні розмістили фізичний і хімічний кабінети. Там уже можна було показувати дітям кіно, була лаборантська.
У 1971 році директором школи став Ковалик Василь Степанович. Сам родом з Бірок, але поведінка його була неадекватна, і його з ганьбою звільнили з цієї посади.
Міцнішала, багатшала наша держава. Багато бірківчан йшли вчитись в училища, технікуми, інститути. Але здобути середню освіту можна було лише у селі Велика Глуша, яке було розташоване за 12 кілометрів від Бірок. Бажаючих мати середню освіту ставало дедалі більше, а їздити в інше село було незручно. Жителі села почали добиватися, щоб у селі відкрили середню школу. Але умови навчання не дозволяли цього зробити, тому що не вистачало шкільних приміщень. Адже навчання проводилось у дві зміни, а ввечері ще працювала вечірня школа. Довго писали листи в різні інстанції, їздили в район, область за дозволом.
У 1973 році в селі була відкрита середня школа. Директором був Матейчик Іван Григорович. Перший випуск нараховував 19 учнів. Бірківчани були задоволені, що тепер середню освіту можна було здобути у своєму селі. Кількість школярів з кожним роком зростала, навчання проводилося у дві зміни, пізно ввечері працювала вечірня школа. У школі було мало приміщень. І тоді було вирішено побудувати у селі нову школу.
Ретельно вибирали і обговорювали місце для нової школи: і щоб зручне було, і доїзд був, і не низько було, і в центрі села. Вибрали місце на пустирі. Перший камінь у фундамент нової школи заклали директор школи Матейчик Іван Григорович та піонервожата Жур Надія Олексіївна зі своїми вихованцями. Районний відділ взявся за будівництво школи, яку побудували дуже швидко. Сюди були «кинуті» всі будівельні бригади, вчителі, техпрацівники під час відпустки також тут працювали. Вечорами, днями клали підлогу, фарбували, щоб 1 вересня 1981 року розпочати навчання у новій школі. На допомогу навіть привозили вчителів і техпрацівників із інших шкіл, зокрема із села Залаззя. Нову школу приймав директор Никончук Микола Адамович, який потім пішов працювати на керівну посаду у смт. Любешів.
У 1981 році школярі перейшли у нове приміщення типової школи на 464 учнівських місць. У школі навчалося в той час 480 учнів. Просторі та світлі кімнати зачарували вчителів та учнів своєю красою і величиною. У школі був просторий актовий зал, спортзал, бібліотека, корпус молодших класів, кабінети з різних предметів. Завезли у школу нові меблі, парти, 3 стінки в кабінети, зробили парове опалення. Вчителям стало працювати краще. Адже кожен предмет можна було викладати у своєму кабінеті. Легше стало і техпрацівникам, тому що не потрібно було топити груби. Новиною було те, що в історичному кабінеті стояв телевізор, можна було подивитися новини.
Вчителі школи почали працювати над оформленням кабінетів, над виготовленням роздаткового матеріалу, над тим, щоб розвинути бажання в учнів знати більше.
З 1983 по 1988 рік мудре керівництво школою здійснював Молчанюк Володимир Михайлович. За цей період школа поповнилася багатьма матеріалами, зросла педагогічна майстерність вчителів. Директор дбав і перевіряв, щоб у школі завжди був порядок і чистота, щоб школа була на хорошому рахунку в районі. Саме в цей час була введена нова форма роботи, переймання досвіду і разом з тим відпочинок: відвідування інших шкіл. До нас приїжджав педколектив Залізницької школи, а ми їздили до них. Відвідували уроки, знайомилися з новими формами роботи, готували концерт, спілкувалися з колегами, обмінювалися досвідом. Володимир Михайлович завжди дбав про дружбу і взаєморозуміння в колективі, вимагав, щоб вчителі більше уваги приділяли своїй учительській роботі, а не власному господарству. Завдяки зусиллям педколективу знання учнів покращувались. З’явилися учні, які закінчували школу із золотою і срібною медалями. Першою ученицею, яка була нагороджена золотою медаллю, була Чобук Ніна Кирилівна. З кожним роком все більше бірківських випускників школи ставали студентами середніх і вищих навчальних закладів. Показуючи там хороші успіхи у навчанні, здобували потрібні професії, працювали на благо Вітчизни, маючи хорошу роботу.
Володимира Михайловича Молчанюка помітили з району як мудрого керівника, хорошого спеціаліста і добросовісну людину, тому згодом забрали на роботу в Любешів.
Протягом наступних 13 років керувала школою Ковальчук Галина Павлівна – сучасна ділова жінка, вимоглива до себе і підлеглих. Велику увагу Галина Павлівна приділяла якості знань учнів. І тому весь педагогічний колектив робив все для цього. Щороку вчителі підвищували свій кваліфікаційний рівень. У школі з’явився комп’ютерний клас, де діти могли знайомитися із азами комп’ютерної техніки. Вчителі дбали, щоб знання учнів були міцними. Кількість дітей у школі і далі збільшувалась, тому що в селі було багато молодих сімей. І так станом на 1 вересня 1984 року в школі навчалося 505 учнів. Вже і в новій школі не вистачало класів. Постало питання про навчання у дві зміни. Щоб цього не допустити у 1989 р. своїми силами було добудовано класну кімнату. Проблему було вирішено. Бірківчани пишалися своєю школою, адже вона мала гарний вигляд ззовні, красиво, чисто і затишно було всередині. На вікнах появилися гарні портьєри.
У цей період післячорнобильської аварії діти разом з вчителями часто їздили на відпочинок, щоб поправити своє здоров’я. Були в «Проліску», в «Турії», в Трускавці, в Моршині, в Євпаторії, в Одесі і в багатьох інших санаторіях.
У 1992 році до нас у школу привезли величезну машину мандаринів, їх роздавали учням, щоб вони могли підкріпити свій організм вітамінами.
Районний відділ освіти дуже часто організовував в нашій школі семінари: директорів, завучів, вчителів різних предметів. Педколектив і учні показували щораз кращі результати.
У 1998 році до нас у школу з благодійною місією приїжджали шведські школярі. Вони пробули тут два дні. Діти нашої школи мали можливість поспілкуватися з однолітками зі Швеції. Разом з ними були і перекладачі, але діти побачили, що недостатньо володіють англійською мовою. Після цього в дітей появилось бажання вивчити англійську мову. Шведські гості привезли нашим школярам подарунки. Вони розповідали, що гроші на ці подарунки заробляли самостійно, після уроків. Складали все в коробки, підписували для якого це віку і роздавали нашим бірківчанам по класах. В цих коробках були олівці, блокноти, шампунь, цукерки та інші речі, в кожній знаходився лист. Потім школярі переписувалися із шведськими дітьми. Бірківські учні подарували їм вишиті серветки. У школі був проведений спільний вечір відпочинку. З великою цікавістю бірківчани спостерігали за поведінкою шведських дітей, як вони танцюють, як ставляться до своїх учителів, як займаються спортом, як і що люблять їсти. Адже до цього наші діти не бачили іноземців.
Через деякий час у школі побувало старше покоління шведів. Була проведена зустріч із школярами, матерями-героїнями, і взагалі з усіма бажаючими бірківчанами. Ми всі дивувалися, що люди пенсіонери так гарно виглядають, що жінки одягнуті в зручні брючні костюми, взуті у зручне взуття.
Вчителі школи багато попрацювали над тим, щоб гідно зустріти гостей-іноземців.
У 2000 році в школі силами районного будинку культури було проведено вогник, до Дня Матері. Збирали всіх матерів, їхніх дітей, навіть викликали з армії сина матері-героїні Гаврилюк Марії Тимофіївни – Василя. На святі були присутні журналісти та кінооператори. Все це потім показували по Волинському телебаченню.
У 2001 році директором школи був призначений Семенюк Сергій Якович – енергійний, молодий, заповзятливий. З самого початку він почав дбати про знання учнів, про дружбу в колективі, про естетичний вигляд школи. За рахунок батьків багато класів було оббито вагонкою, стіни обклеїли шпалерами, на вікнах з’явилися тюлі. У цьому ж 2001 році в школі було організовано і проведено великий виховний захід, присвячений 20 річниці з дня народження школи. Були запрошені колишні вчителі, випускники школи, керівництво села. Адже в нашій школі працювало багато вчителів, які пішли на керівні посади в обласний та районний центри. Це: Никончук Микола Адамович, Тарасюк Марія Антонівна, Гриневич Ганна Григорівна, Посохова Людмила Михайлівна, Молчанюк Володимир Михайлович, Чикида Марія Тимофіївна та інші. Саме в Бірківській школі вони розпочинали свій трудовий шлях.
Велику роль у навчальному процесі відіграє завуч школи Тарасюк Любов Іванівна. На цій посаді вона працює з 1990 року. Своїм головним завданням вважає дати учням міцні знання, навчити школярів навчатися, виховати хороших людей. Саме Любов Іванівна керує навчальним процесом. За професією географ, біолог, вона багато працює над озелененням школи. Завдяки їй у школі дуже багато кімнатних квітів, які цвітуть і літом, і взимку. Спочатку, коли в школі було холодно, то багато вазонів гинули за зиму. У 2006 році в школі було проведено газове опалення, діти тепер навчаються у теплих кімнатах, вазони цвітуть і взимку.
Зараз бірківських дітей навчає 38 учителів, 34 з них мають вищу освіту, 4 – середню спеціальну. У школі працює 18 учителів корінних бірківчан, які в минулому були її випускниками, серед них – теперішній директор школи. Кабінет інформатики обладнаний сучасними комп’ютерами, меблями, директор добивається дозволу на вихід в Інтернет. Але дітей в школі поменшало. Народжуваність дітей в селі зменшилась, тому що багато молодих сімей виїхало за кордон.
Багато випускників вийшло зі школи. Про них знають далеко за межами України. А для школи вони є гордістю. Колишні учні достигли висот в управління державою, у вихованні та навчанні дітей, у медицині, військовій справі, журналістиці, культурі і мистецтві. Іменами своїх учнів пишається рідна школа. Серед них – Тарасюк Марія Антонівна – завідуюча центром підвищення кваліфікації державних службовців і керівників державних підприємств і установ при Волинській облдержадміністрації, кандидат наук;
Ковалик Федір Антонович – полковник, військовий прокурор;
Довгун Федір Степанович – головний лікар районної лікарні м. Вінниця;
Довгун Борис Степанович – лікар-педіатр, кандидат медичних наук;
Семенюк Валерій Борисович – лікар-патологоанатом;
Турик Тетяна Іванівна – лікар-педіатр м. Києва;
Рябіїк Віктор Степанович – військовий лікар;
Рябіїк Анатолій Степанович – пілот-штурман цивільної авіації;
Рябіїк Тамара Степанівна – лікар-стоматолог;
Тарасюк Віктор Антонович – лікар-стоматолог;
Тарасюк Інна Іванівна – аспірант Академії управління персоналом при Президенті України;
Остапчук Василь Захарович – поет, головний редактор Житомирського обласного радіо;
Грищук Валентина Іванівна – театральний критик та багато інших.
Всі випускники не забувають рідної школи, по мірі можливості навідуються сюди. У лютому місяці відбудеться зустріч з випускниками, які закінчили школу 30, 20 і 10 років тому. Вони прийдуть до школи, щоб розповісти про успіхи в житті, зустрітися з учителями, однокласниками, поспілкуватися, поділитися своїми думками, враженнями, згадати шкільні роки.